У 1929 році окремого культурно-освітнього сектору в середовищі українського націоналістичного руху не було передбачено, але завдання і компетенції його значною мірою зросли з обов’язками ідеологічного й пропагандиського секторів, пересікаючись місцями з компетенцією суспільно-політичного.
Окреслюючи напрями діяльності утвореної в 1937 році з ініціативи та підтримки Є. Коновальця культурної реферантури Проводу українських націоналістів (далі – ПУН), необхідно наголосити, що Організація Українських Націоналістів надавала (далі - ОУН) їй значної уваги, оскільки відродження національної Української Держави, до чого змагала ОУН, було немислиме не лише без відродження культурних надбань минулого, але й без створення нової національної культури. Завдання українського мистецтва націоналісти вбачали у «виведенні всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації [...]» [1, с. 64].
Вагомий внесок у її організаційне оформлення, у розробку теоретичних основ культурно-освітньої політики ОУН та у практичну діяльність організації належить О. Ольжичу-Кандибі. У 1929 році О.Ольжич вступає в ряди ОУН, яку назвав «військом незримим поневоленої нації», а Є. Коновалець, впроваджуючи О. Ольжича в члени Проводу, доручив йому організацію та розбудову культурно-освітньої реферантури ПУН.
У завдання культурно-освітньої реферантури входило: оформити духовний сектор праці ОУН, надавши йому філософсько-світоглядний фундамент; визначити план праці й черговість завдань на майбутнє; знайти людську базу для її діяльності [2, с. 76].
Окреслюючи філософські та ідеологічні основи нової реферантури, аналізуючи культурні процеси та духовний стан України, О. Ольжич у статті «В авангарді героїчної доби» писав, що український націоналізм творитиме культуру героїчної доби - культуру націоналістичну, що значить українську культуру - найбільше і найглибше українську. «Визначатимуть її дві координати: національність і героїчність. У цьому зміщається тверде опертя на національній традиції» [3, с. 253]. Аналізуючи український культурний процес, О. Ольжич писав, що кожний великий рух творить своєрідний новий тип культури, опертий на націоналістичних джерелах духовності народу. Тільки національна культура, оперта на духовній природі та історичній традиції, в змозі забезпечити органічний вияв творчих сил кожної людини й нації в цілому.
О. Ольжичем-Кандибою визначено основні засади організації націоналістичної культурної політики: по-перше, важливою засадою культурної політики ОУН визнавалася стимуляція, а не «адміністрування» мистецтвом і наукою, бо джерелом мистецтва є творча воля; по-друге, необхідність становлення націоналістичної теорії мистецтва та організація його масового споживання [4, с. 227-228].
Увагу привертають розроблені О. Ольжичем конкретні завдання ОУН у культурно-освітній ділянці. Так, у ділянці літератури ставилося завдання духовної організації письменницьких кадрів та допомога їхньому творчому зростанню; становлення націоналістичної теорії літератури, критики та бібліографії тощо. У галузі науки духовна організація та становлення націоналістичної філософії наукових дисциплін, налагодження науково-дослідницької роботи. В освітньо-просвітницькій сфері, яка мала б слугувати закріпленню в найширших масах народу націоналістичної духовності, нагальною поставала проблема організації навчально-виховної системи, опертої на засадах національної традиції [5, с. 230-231].
Важливого значення надавав О. Ольжич питанням навчання і виховання української молоді на національних засадах. У його розумінні, націоналістичне виховання молодого покоління має на меті виплекати гармонійний, цілісний та сильний тип людини-українця. Основною рисою цього виховання мала бути національність змісту і форми. Освітній матеріал у націоналістичній педагогіці повинен бути підпорядкований етично-виховним завданням. Це не «освіта для освіти», а використання знання для формування духовного типу і характеру та озброєння знання для життєвої боротьби [6].
О. Ольжич наголошував, що виховання від дошкільного віку і до повноліття має бути нерозривним процесом з єдиною розвитковою лінією та продуманою системою, взаємодоповненням таких складових: домашнє виховання, шкільне виховання (дитсадок, народна, середня і вища школи), виховна система молодіжних організацій, інших суспільних чинників (дитяча преса, книга, театр, кіно і т.п.). Отже, українська молодь повинна «зазнати» національного виховання.
Вказуючи на важливість дошкільного виховання (діти від 4 до 7 років), в основі якого повинна лежати народність, О. Ольжич підкреслював, що уже з цього віку необхідно починати розбудову національного виховання молоді й цілого народу. Народна пісня, музика, читане і писане слово, дитячий театр, вертеп, образотворчі засоби - все, що складає національну самобутність, кращі зразки світової літератури, повинні всеціло ввійти в щоденне життя дитини. Виховання українського дошкілля повинно бути за формою і змістом, своїм спрямуванням справді українським, національним, невід’ємну основу якого має складати народна культура.
За О. Ольжичем, в основі навчання і виховання доросту (8-16 років) має лежати історична традиція українського народу з її героїкою та романтикою княжої, козацької доби. У цьому віці актуальним є колективна праця в молодіжних організаціях. Освітній матеріал у цьому віці має бути «безглядно вартісний та виховний» [7, с. 130].
Період юнацтва (15-18 років) є найвідповідальнішим, оскільки відбувається остаточне формування особистості. Література, лекції, спорт, наполеглива самостійна праця, активна участь у молодіжних організаціях повинні ввійти в життя юнака як невід’ємна основа, - висловлювався Олег Ольжич. У цьому віці юнак (-чка) мають з розумінням аналізувати процеси світової сучасної дійсності, пізнавати глибини національної культурної спадщини [8, с. 137-138].
Отже, можна мати критичні зауваження до ряду культурно-освітніх положень О. Ольжича, виходячи з інших світоглядних позицій; можна дискутувати щодо оригінальності його концепції культурної політики, оскільки перед ним висловлювали подібні міркування Д. Донцов (щодо цілості українського культурного процесу), Є. Маланюк (щодо літератури), але не доводиться оспорювати конспективних нарисів О. Ольжича як схеми культурної політики одного політичного середовища (ОУН), як складника загальнонаціонального культурного процесу. Він бачив культурні завдання українського націоналізму складовою частиною загальнонаціонального процесу, хоча і виходив з княжих часів як маяку для виховання української молоді.
Вагома роль О.Ольжича полягала у послідовності здійснення практичної діяльності культурно-освітнього сектору ОУН та в оперативності людського апарату реферантури. Центром культурників стало м. Прага, де на той час зосереджувався поважний творчий український потенціал. Ядро культурної реферантури складали найближчі соратники О. Ольжича: Демо-Довгопільський, І. Ірлявський, М. Михалевич, О. Теліга, О. Штуль, А. Хмарчук, М. Чирський; літературно-мистецькі сили, що працювали над реалізацією конкретних завдань реферантури, хоча не були пов’язані з ОУН: У. Самчук, О. Лятуринська, Р. Лісовський, Н. Геркен-Русова, М. Мухин [9, с. 56], а також ціла низка професорів вищих шкіл, які, опинившись в дуже обмежених за роки німецької окупації можливостях наукової роботи, очікували зайнятості та заробітку з українських джерел, не знаходячи його в м. Кракові чи у м. Львові. Відзначимо співпрацю з культурно-освітнім сектором ПУН–ОУН професора Є. Онацького в м. Римі зі своїми співробітниками, які навчалися або ж проживали в Італії, в США – О. Неприцького-Грановського, професора університету в м. Міннеаполісі, у м. Берліні – В. Панченка-Юревича та Б. Кентржинського [10, с. 107].
Система праці культурно-освітньої реферантури базувалася на тому принципі, що виключно власними силами вона не в змозі виконати завдання, що їх диктувала культурна необхідність і політична доцільність. З цією метою мобілізовувалися наявні позаорганізаційні сили. Здійснювано це методом перенесення ряду завдань реферантури, зокрема наукового характеру, на співзвучні суспільно-громадські організації. Класичним зразком такої співпраці була домовленість між Проводом Українських Націоналістів і Головною Управою Українського Національного Об’єднання (УНО) в Німеччині про працю в культурній галузі, що в 1940-1944 роках дало можливість не лише поставити на легальну базу деякі задуми культурної реферантури, але й створити для них належне фінансове підґрунтя. Відзначимо, зокрема діяльність 15 фахових комісій державного планування, що працювали з початку 1940 року на фінансовій базі УНО та в постійному контакті з культурною реферантурою, під керівництвом професорів П. Герасименка і Л. Білецького. Так, найбільш продуктивно працювали комісії: шкільна, господарська, фінансова, промисловості та торгівлі [11, с. 42]. Із здобуттям незалежності Україною вся їхня наукова спадщина мала бути перенесена на рідні землі. Заходами реферантури засновано культурно-наукове видавництво (КНВ) УНО, що працювало від 1941 по 1944 роки під керівництвом М. Галагана. Зокрема КНВ УНО видало збірник «Сільське господарство України» (Прага, 1942 р.) за редакцією професора К. Мацієвича, «Кобзар» (Прага, 1943 р.) за редакцією професора Л. Білецького, «Чужинці про Україну» В.Січинського (Прага, 1943 р.).
Наступним кроком була діяльність Секцій митців, письменників і журналістів УНО (СМПЖ), що діяли від 1939 по 1944 роки у м. Празі. Основне завдання Секцій полягало у влаштуванні літературно-мистецьких рефератів, виданні популярних ідеологічно-виховних посібників. Очолював СМПЖ, до виїзду на Волинь, У. Самчук.
Окреслюючи ідеологічні основи діяльності культурно-освітнього сектору ОУН, аналіз культурних процесів тодішньої наукової, освітньої, мистецької палітри як України так і еміграції, суттєво наголосити на багатоплановості поставлених О. Ольжичем завдань. До них, зокрема, належало: щотижневе надання матеріалів з культурної хроніки й оглядів з України та українського життя на Заході, статей з культурної тематики ідеологічно-співзвучним пресовим органам в Європі й Америці («Українське слово» в Парижі, «Наш клич» у Буенос-Айресі, «Націоналіст» у США, «Хлібороб» у Бразилії); систематичні досліди над культурною тематикою в УРСР [12, арк. 2-20 зв.]. Результатом праці у цій ділянці була поява в 1937–1942 роках ряду теоретичних праць, які аналізували культурні процеси в Радянській Україні й досі не втратили своєї актуальності. Серед них – дві роботи С. Николишина: «Культурна політика большевиків і український культурний процес» (Прага, 1939 р.) та «Націоналізм у літературі на Східних українських землях» (Париж, 1938 р.), а також збірники радянської української прози «Ненависть» і «Чотири шаблі» (Париж, 1938 р.). До завдань входила також організація праці культурно-мистецьких сил, зокрема в галузі театрального, образотворчого мистецтва. Так, з ініціативи О. Ольжича в Празі у 1937-1939 роках діяв авангардно-героїчний театр «Аполло мілітанс» під керівництвом Н. Геркен-Русової. На Закарпатті, на противагу побутовій «Новій сцені», плідно працювала «Летюча естрада», очолювана Демо-Довгопільським. У галузі образотворчого мистецтва під керівництвом М. Михалевича, співробітничали Н.Білецька, Р. Лісовський, Ю. Вовк та ін. [13, с. 80].
Таким чином, як суспільний рух ОУН прагнула охопити своїм впливом життя українського народу у всіх його проявах, не обмежуючись суто політичними завданнями, а прагнула впливати на культурно-освітні процеси. Це дало поштовх до зародження в ОУН цілого процесу. Теоретичне обґрунтування основних напрямів культурно-освітньої політики українського націоналізму було дано теоретиками ідеології, «професійними» діячами ПУН–ОУН, знайшло програмове затвердження у постановах Великих Зборів, конференцій ОУН, проходили закономірний процес еволюції в подальшій ідеологічній та політичній діяльності організації. Центральним було розуміння того, що відродження незалежної Української держави, як мети ОУН, було немислиме не лише без відродження культурних надбань минулого, але й без створення умов для подальшого розвитку української національної культури, освіти та виховання молоді.
Література:
1. Теліга О. Збірник. Детройт - Нью-Йорк - Париж, 1977. С. 64.
2. Маруняк В. Культурна Реферантура ПУН в рр. 1937-1942. Український історик. 1985. №1-4. С. 76.
3. Кардаш Д. В авангарді героїчної доби. До проблеми націоналістичної культури. Незнаному воякові. Київ, 1994. С. 233.
4. Ольжич О. Культурна політика українського націоналізму. Незнаному воякові. Київ, 1994. С. 227-228.
5. Ольжич О. До проблем культурної ділянки. Незнаному воякові. Київ, 1994. С. 230-231.
6. Кандиба О. Виховання молоді. Незнаному воякові. Київ, 1994. С. 134-135; Виховання молоді. Уманський Голос. 1941. 11 вересня.
7. Ольжич О. Весняні ігрища молоді. Незнаному воякові. Київ, 1994. С. 130.
8. Кандиба О. Виховання молоді. Незнаному воякові. Київ, 1994. С. 137-138; М.К. До нашого національного виховання. Національна Думка. 1924. Ч. 1. С. 26-27.
9. Лащенко О. О. Ольжич - творець культурної реферантури ПУН. За героїчну духовність: Матеріали конференції «Зарево» на оселі ім. О. Ольжича в Лігайтоні, Пенсільванія. Нью-Йорк, 1977. С. 56; Листи О. Кандиби до Є.Онацького. Український історик. 1985. №1-4. С. 146.
10. Жданович О. Революційний шлях О. Ольжича. Розбудова Держави. 1955. № 2. С. 107.
11. ОУН у війні 1939-1945. Б.м., Б.р. С. 42.
12. Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі - ЦДАВО України), ф. 3833, оп. 1, спр. 199, арк. 2-20 зв.
13. Український історик. 1985. №1-4. С. 80.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter