У сучасному глобалізованому середовищі міжнародна торгівля виноробною продукцією перестала бути просто бізнесом, вона перетворилася на елемент економічної дипломатії та інструмент м’якої сили. Для багатьох країн експорт вина є не лише важливою статтею доходу, а й символом національної ідентичності та культурної спадщини. Саме тому уряди країн-експортерів активно залучають механізми торговельного протекціонізму для підтримки власних виноробів на міжнародному ринку. Така підтримка здійснюється через цілу низку економіко-політичних інструментів: державні дотації, експортні субсидії, маркетингові програми, міжнародні виставки, а також захист географічних зазначень. У результаті глобальний ринок вина стає ареною політичного суперництва, де протекціонізм подається не як заборонена практика, а як стратегічна відповідь на нерівні конкурентні умови. Українське виноробство, хоча й має історичні традиції та природні передумови для розвитку, наразі лише починає свій шлях інтеграції у світовий винний ринок. Це вимагає не лише якісного продукту, а й продуманої міжнародної економічної політики, орієнтованої на підтримку експорту та зміцнення позицій вітчизняної виноробної продукції на зовнішніх ринках.
Підтримка експорту виноробної продукції в багатьох країнах реалізується через економічні та інституційні інструменти, спрямовані на зниження бар’єрів і посилення конкурентоспроможності. Найбільш поширені форми це фінансове стимулювання, інституційна підтримка, маркетинг національного бренду, а також технічне супроводження адаптації до міжнародних стандартів. Одним із найважливіших механізмів є експортні субсидії та державні дотації. Наприклад, у рамках Спільної аграрної політики ЄС (CAP) частина коштів спрямовується на розвиток виноробства, включаючи фінансування заходів з просування вина за кордон, субсидування модернізації виробництва та підтримку географічних зазначень [2]. Інституційна підтримка включає діяльність державних або напівдержавних агенцій, що сприяють виходу на зовнішні ринки. Такі структури, як Business France, ICEX (Іспанія), Wine Australia, надають інформаційно-аналітичну підтримку, організовують участь виробників у міжнародних виставках, а також формують сприятливий імідж національного вина. Ще одним ключовим напрямом є маркетингове просування, що включає створення національних винних брендів. Наприклад, кампанії в Чилі, Південній Африці та Італії, які мають довгострокові програми, що фінансуються у співпраці держави з виробниками, і мають на меті створення цінності бренду як частини національної ідентичності [2].
Хоча відкритість ринків і вільна торгівля залишаються декларативними принципами глобальної економіки, виноробна галузь є показовим прикладом того, як країни захищають власного виробника за допомогою нормативів, стандартів або навіть культурної унікальності. Фактично, торговельний протекціонізм у виноробстві є правилом, а не виняток. Одним із найвідоміших прикладів є Франція, яка активно захищає систему географічних зазначень. Завдяки цьому регулюванню держава забезпечує ексклюзивність походження вина, забороняючи іншим країнам використовувати назви «Шампань», «Бордо» чи «Бургундія». Це дає змогу утримувати високу ринкову ціну й створює суттєвий бар’єр для зовнішніх виробників [3]. США, попри активне просування принципів ліберальної торгівлі, використовують фінансові інструменти підтримки виноробів, включно з податковими пільгами та грантовими програмами на розвиток дрібного винного виробництва. Австралія реалізує державну програму Wine Australia, яка отримує фінансування від уряду та ліцензійних зборів з продажу вина. Програма підтримує просування продукції на понад 60 експортних ринках, включно з маркетинговими дослідженнями, участю у виставках та правовим супроводом [4].
Якщо ж говорити про український контекст, то в Україні виноробна галузь має природні передумови для розвитку, однак експортний потенціал використовується лише частково. Основні проблеми з якими стикається галузь: відсутність цілісної державної стратегії підтримки експорту, висока вартість сертифікації, слабка маркетингова підтримка та обмежений доступ малих виробників до зовнішніх ринків. Попри це, з’являються позитивні тенденції: розвиток автохтонних сортів участь у виставках, зростання експорту та активність галузевих об’єднань. Для реального прориву потрібна скоординована державна політика, фінансові стимули, створення і просування просування бренду «Ukrainian wine» та розвиток інфраструктури для колективного експорту.
Експорт виноробної продукції у світі давно вийшов за межі класичної торгівлі, він став полем активної державної політики. Провідні виноробні країни системно використовують протекціоністські механізми: фінансову підтримку, правовий захист географічних зазначень, маркетингові програми та інституційний супровід експортерів. У результаті формується штучно вигідне середовище для національного виробника, яке не завжди відповідає ринковій конкуренції. Цей досвід підтверджує: у галузях із високою культурною та економічною цінністю ринок сам себе не врятує, потрібна стратегічна присутність держави. Саме тому підтримка виноробства, це не просто аграрна політика, а складова торговельно-економічного впливу.
Список літератури
1. Common agricultural policy. URL: https://agriculture.ec.europa.eu/common-agricultural-policy_en (дата звернення: 24.05.2025)
2. Morrison A., Cusmano L., Rabbelotti R. Catching-Up Trajectories in the Wine Sector: A Comparative Study of Chile, Italy and South Africa. SSRN Electronic Journal. 2010. 38(11). P. 1588-1602
3. Meloni G., Swinnen J. (2012) : The Political Economy of European Wine Regulations. Journal of Wine Economics. 2013. Volume 8 , Issue 3. P. 244 – 284
4. About Wine Australia. URL: https://www.wineaustralia.com/about-us (дата звернення: 25.05.2025)
_______________________
Науковий керівник: Кара Наталія Ігорівна, кандидат економічних наук, доцент, Національний університет «Львівська Політехніка»
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter