Малолітні особи, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, підлягають встановленню опіки, відповідно до норм цивільного законодавства. Проблематика захисту прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, є надзвичайно особливою, з огляду на особливий соціально-правовий статус дітей як осіб, що перебувають у процесі фізичного, психологічного та соціального розвитку. Забезпечення умов для повноцінного й гармонійного зростання цієї категорії осіб є обов’язком держави та суспільства. Як слушно зазначає А. Шеремет, «забезпечення цих умов має бути своєчасним і не може чекати кращих часів, бо коли суспільство не бачить потреби у захисті дітей і не забезпечує його, майбутнє стає небезпечним». Інститут опіки є одним з найпоширеніших правових форм влаштування дітей, які залишилися без належного батьківського догляду. На думку С.Є. Морозової, інститут опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, виконує не лише охоронну, а й профілактичну функцію, зокрема — сприяє запобіганню втягненню дітей у зловживання алкоголем, наркотичними та токсичними речовинами, усуненню явища дитячої бездоглядності, а також стимулює відповідальне ставлення батьків або осіб, які їх замінюють, до виконання своїх виховних обов’язків. Водночас, не в усіх випадках бездоглядність дітей є наслідком асоціальної або протиправної поведінки батьків, включаючи зловживання алкогольними чи наркотичними речовинами. У сучасних умовах дедалі частіше спостерігається нова форма дитячої бездоглядності, зумовлена трудовою міграцією батьків, які залишають країну з метою заробітку та захисти своє життя та здоров’я від воєнних дій, що відбуваються у країні. Ця ситуація актуалізує необхідність законодавчого врегулювання інституту тимчасової опіки над дітьми в період відсутності законних представників. Вимоги до осіб, які можуть бути призначені опікунами, закріплені у статті 64 ЦК України. Не допускається призначення опікуном фізичної особи, яка була позбавлена батьківських прав (у разі, якщо такі права не поновлені), а також особи, чия поведінка або особисті інтереси суперечать інтересам підопічного. Вимоги до опікуна доцільно класифікувати на дві групи: негативні вимоги — умови, за яких особа не може бути призначена опікуном за жодних обставин (зокрема, положення ст. 64 ЦКУ та ст. 244 СКУ) та позитивні вимоги — критерії, яким має відповідати кандидат на виконання функцій опікуна, з урахуванням потреб і інтересів особи, що перебуває під опікою. Згідно з положеннями цивільного законодавства, опікуном може бути лише фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність. Проте сімейне законодавство містить певні уточнення (ст. 244 СКУ) щодо обов’язкової умови досягнення повноліття особою, яка призначається опікуном над дитиною. Отже, обґрунтованим є висновок, що у випадку встановлення опіки над неповнолітніми особами (дітьми), опікуном може виступати виключно повнолітня особа з повною цивільною дієздатністю. Натомість для здійснення опіки над повнолітніми особами допускається призначення фізичної особи, яка має повну цивільну дієздатність, незалежно від того, досягла вона 18-річного віку чи набула дієздатності у порядку, передбаченому чинним законодавством, зокрема внаслідок реєстрації шлюбу. При призначенні опікуна для малолітньої особи враховується бажання підопічного відповідно до абз. 2 п. 4 ст. 63 ЦК України. Це випливає з положення ч. 1 ст. 12 Конвенції ООН про права дитини, відповідно до якої держави-учасниці Конвенції мають забезпечити дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, згідно з її віком і зрілістю.
Література:
1. Конституція України: Закон від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996
2. Конвенція ООН про права дитини від 20.11.1989 року.
___________________________
Науковий керівник: Голобородько Наталія, викладач юридичних дисциплін
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter