Взаємовідносини між Україною та Росією визначаються не лише історичними, культурними чи економічними факторами. Не меншою мірою на них впливають певні геополітичні конфлікти. Після розпаду СРСР Україна задекларувала свій стратегічний курс на європейську інтеграцію та розвиток демократичних інститутів. На противагу цьому курсу головна ідея зовнішньої політики та концепції безпеки Російської Федерації полягає у відновленні свого впливу на пострадянському просторі, яку вона з 2000-х років поступово реалізує. Відносини між Україною та Росією зазнали глибокої трансформації, особливо після 2014 року, коли відбулася анексія Криму та військова агресія на сході України. Ці події стали точкою неповернення в міждержавному діалозі. Метою тез є політико-науковий аналіз ключових проблем і перспектив у сучасних відносинах двох держав.
Після Революції Гідності Україна остаточно задекларувала європейський і євроатлантичний вектор розвитку, що суперечить доктрині «руського миру», яку активно просуває Кремль. Росія ж, навпаки, дедалі більше тяжіє до авторитарного управління, спираючись на ідеї геополітичного реваншизму. Російська влада обрала шлях відновлення свого домінування в територіальних межах СРСР та подальшого розширення впливу на територію колишнього Варшавського договору [1, с. 177]. Політична несумісність двох режимів унеможливлює повернення до партнерських відносин у середньостроковій перспективі.
Україна завжди позиціонувала себе як транзитна держава у напрямі «Європа – Азія» і мала для цього досить потужну транспортну інфраструктуру. Але у контексті європейського вибору та з початком агресії Росії статус країни транзитера втрачає свій сенс [2, с. 226]. До 2013 року Росія була головним торговельним партнером України. У 2011 році понад 30% українського експорту припадало на РФ. Після початку війни цей показник зменшився в рази, а основними партнерами України стали країни ЄС і Китай. З іншого боку, Росія втратила ключового транзитера газу до Європи, а введення санкцій ЄС і США обмежило її економічні можливості. Україна, своєю чергою, активізувала внутрішню енергетичну політику, відмовившись від імпорту російського газу з 2016 року. Зазначимо, що економічне розведення України та Росії є сталим і незворотним процесом, що посилює стратегічну незалежність України. Збройна агресія РФ, що почалася у 2014 році та переросла у повномасштабну війну у 2022 році, поставила під сумнів ефективність колективної безпеки у Східній Європі. Україна перебудовує власну армію за стандартами НАТО, отримує допомогу від західних партнерів і впроваджує оборонну доктрину, спрямовану на стримування Росії. Водночас Росія продовжує ескалацію, порушуючи норми міжнародного гуманітарного права. Таким чином, деструктивна позиція Росії у сфері безпеки формує нову регіональну конфігурацію, де Україна прагне повної інтеграції в західні оборонні структури.
З 2022 року міжнародна коаліція проти російської агресії охоплює понад 40 країн. Санкційна політика ЄС підштовхнула Росію до підвищення своєї економічної незалежності від західної торгівлі, погіршилася логістика експортування російської сировини. Загалом у 2015 р. ВВП Росії зменшився на 2 % (причинами цього, крім санаційної політики було і падіння цін на нафту) [3, с.245]. Україна отримує фінансову, військову та дипломатичну підтримку від США, ЄС, Японії, Великої Британії. Навпаки, Росія перебуває в дедалі глибшій міжнародній ізоляції, орієнтуючись лише на Китай, Іран і Північну Корею. На цьому тлі посилюється політична суб’єктність України в глобальному контексті. Україна послідовно інтегрується в глобальні антиросійські альянси, тоді як Росія втрачає важелі дипломатичного впливу.
На сьогодні всі формати переговорів завершилися безрезультатно. Підкреслимо, що майбутнє відносин залежить саме від геополітичного результату війни та спроможності міжнародної спільноти гарантувати справедливість.
Таким чином, на основі вищевикладеного, можемо зробити висновок про те, що взаємовідносини України та Росії пройшли шлях від стратегічного партнерства до глибокого конфлікту, що охоплює політичну, економічну, безпекову та гуманітарну площини. Сучасний політичний курс України спрямований на інтеграцію до ЄС та НАТО, тоді як Росія обирає шлях ізоляціонізму та агресії. Геоекономічне розведення, остаточний розрив енергетичної залежності та орієнтація на західні ринки формують нову парадигму розвитку України. У міжнародному вимірі Україна дедалі частіше розглядається як фронтир демократії, тоді як Росія – як загроза глобальній стабільності. Відновлення довіри між країнами можливе лише у віддаленій перспективі за умови зміни політичного режиму в РФ, повного виведення військ з тимчасово окупованих територій України і сплати репарацій. Сучасний етап взаємовідносин є фазою конфліктного переформатування, в якому Україна має історичний шанс остаточно відірватися від імперської спадщини та стати частиною європейської політичної цивілізації.
Список використаних джерел:
1. Снігир О.В. Російська зовнішня політика як ревізіонізму та логіки агресивного реалізму. Розділ 6.1. // Світова гібридна війна: український фронт: монографія /за заг. ред. В.П. Горбуліна. К.: НІСД, 2017. 496 с. С. 175-179. URL: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?C21COM=2&I21DBN=ELIB&P21DBN =ELIB&Image_file_name=book/0013707.pdf&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=0
2. Україна – вимушена чи свідома «спокуса» для агресора? /за заг. редакцією Ляшенко О.М. Розділ 7. // Світова гібридна війна: український фронт: монографія /за заг. ред. В.П. Горбуліна. К.: НІСД, 2017. 496 с. С.205-236. URL: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?C21COM=2&I21DBN=ELIB&P21DBN =ELIB&Image_file_name=book/0013707.pdf&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=0.
3. Перегуда Ю.А. Економіко-правові аспекти російсько-української війни та наслідки подолання. Перегуда Ю. А. Економіко-правові аспекти російсько-української війни та наслідки подолання. The Russian-Ukrainian war (2014–2022): historical, political, cultural-educational, religious, economic, and legal aspects : scientific monograph. Riga : Baltija Publishing, 2022. P. 244–252. URL: http://baltijapublishing.lv/omp/index.php/bp/catalog/book/237
__________________________
Науковий керівник: Фісун Олександр Анатолійович, доктор політичних наук, професор, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter